Тема: Метафора, метонімія, їх роль у мовленні
В основі метафори і метонімії лежить перенесення назви з
одного предмета (явища, дії, ознаки) на інший. Проте ці два тропи суттєво
відрізняються один від одного: метафоричне перенесення здійснюється на основі подібності,
а метонімічне — на основі суміжності.
Метафора — це троп,
побудований на вживанні слова, що позначає певний предмет (явище, ознаку, дію),
для характеризації (рідше найменування) іншого предмета на основі подібності,
яка існує в реальній дійсності або в уяві мовця. Наприклад: [закам’янілі]
хвилі [дальніх] гір < гори мов хвилі, перекатів [велетенських] брами
< перекати як брами, вовна [білих] хмар < хмари ніби вовна
(із тв. М. Зерова). Метафоричні перенесення можуть відбуватися на основі
подібності за формою (конвертики хат, котушки тополь), за розміром (обов’язків
цілий табун, море тишини), за кольором (діамантові .жуки, півнеба захід і
золото червоне), за певними зовнішніми чи внутрішніми властивостями (хуртовина
айстр, мед сонця) (із тв. Л. Костенко).
Наявність спільної семи у семантичних структурах двох
слів дає змогу здійснити метафоричне перенесення. Двоплановість є характерною
рисою будь-якої метафори. Процес метафоризації відбувається за певними законами
і має регулярні вияви. До основних видів метафоричних переносів належать такі:
перенесення з неістоти на неістоту (грають блискавок шаблі), з істоти на
істоту (під призьбою лежить замислений собака), з істоти на неістоту
(смуток білої берези; пролісків перших блакитні отари). Варто
зауважити, що цей поділ було зроблено ще античним мислителем Квінтіліаном. У
сучасній науці внаслідок поглибленого вивчення метафори наведена класифікація
зазнає деталізації.
Первісна образність, закладена в метафорі, від активного
вживання може стиратися, зневиразнюватися, в результаті чого утворюються
лексичні метафори типу: язик полум’я, вершина кута, серце дзвона та под.
Проте є багато метафор, які і часто використовуються, але й далі зберігають
образність, наприклад: вершина слави, крилаті слова, майстер слова, сива
давнина та ін. Ці мовні засоби називаються традиційними. До них належать
також метафори фольклорного походження: голубонька, орел, сокіл (про людину),
сонце усміхається, мандрівка пахне та ін. Найбільший емоційно-експресивний
заряд містять індивідуально-авторські метафори, які з’являються внаслідок
несподіваних поетичних асоціацій, наприклад: Знову біблія літа розкрила Сторінки
заколосених піль (із тв. Є. Маланюка).
Одним із
найпоширеніших різновидів метафори є персоніфікація (лат. persona — «особа» та facere — «роблю») —
художнє олюднення довкілля: Іде кіт через лід Чорнолапо на обід. Коли чує він:
зима Його біла підзива. — Ти чого йдеш через лід І лишаєш чорний слід? —
Бо я чорний, каже кіт. — Я лишаю чорний слід (М. Вінграновський). Ще одним
поширеним різновидом метафори є катахреза — поєднання логічно несумісних
слів. Частіше це явище називають оксимороном (гр. oxymoron — «дотепна
нісенітниця»): Я з ними теж мовчанням говорю; У громі дня, в оркестрах
децибелів ми вже були, як хор глухонімих (із тв. Л. Костенко).
Метонімія
(гр. metonimia —
«перейменування») полягає в перенесенні назви певного предмета або класу
предметів на інший предмет або клас на основі суміжності. Наприклад: Несе
Полісся в кошиках гриби (тобто люди, що проживають на території
Полісся); Ішли музики із весілля. Цимбали, бубон і скрипаль
(тобто музиканти, що грають на відповідних інструментах); Флоренція плаче
йому навздогін (тобто жителі Флоренції) (із тв. Л. Костенко).
Та спільна ознака, на основі якої відбувається
метонімічне перенесення, визначається постійними асоціаціями. До того ж
постійність асоціацій сприяє «виведенню» референта за межі контексту, а це
позначається на сполучуваності та синтаксичних функціях.
Досліджуючи два основні типи афазії (афазія —
«повна або часткова втрата здатності говорити або розуміти мову внаслідок
ураження мовних центрів»), один з яких зумовлений порушенням асоціацій за
подібністю, а другий — асоціацій за суміжністю, Р. Якобсон показав відмінність
і навіть протилежність метафори та метонімії. На думку вченого, метафора
належить до парадигматичної осі мови, а метонімія до синтагматичної. Метафора,
хоч і не має в поетичній мові суворих позиційних обмежень, все ж, виконуючи
характеристичну функцію, тяжіє до позиції предиката, тоді як метонімія, основна
функція якої ідентифікаційна, співвідноситься з підметом, додатком та
звертанням.
Специфіка цих двох тропів проявляється також у їх
сполучуваності з іншими словами. У реченні метафора, зокрема субстантивна, має
означення, яке характеризує її реальний денотат, а присудок узгоджується з
фіктивним денотатом і метафоризується. Метонімії ж властиве сполучення з
уточнювальним означенням до певної деталі, а не до всього об’єкта, присудок при
цьому належить до референта, який «виведено» за межі контексту. Пор.: метафора
— «Рельєф культурний рідної землі Спізнати, вірить, що на цій ріллі Ще
проростуть науки винні грона, Щоб потім, затримавши хибний лет, Ротата
крикнула тобі ворона: «Ні, він не наш, бо ... дідич і естет!» і метонімія
«Що ж обіцяєш їй ти, сива скроне!» (М.Зеров).
Метонімія виникає на основі словосполучення чи речення і
є результатом еліптичного скорочення мовлення. Основою регулярних метонімічних
переносів є просторові, понятійні, синтагматичні та логічні відношення між
різними категоріями об’єктів позамовної дійсності. Так, наприклад, назва дії
може бути перенесена на її результат, місце, засіб, предмет чи виконавця: підпис
під документом, вийти на зупинці; асфальтове покриття; ремонтувати вентиляцію,
керівництво університету; або назва місткості на її вміст: випити
склянку; або назва місця, населеного пункту — на сукупність його жителів: спить
село та ін.
Різновидом метонімії є синекдоха (гр. synekdoche —
«співвіднесення»), яка виникає внаслідок перенесення назви частини, деталі на
предмет як ціле за умов ситуативної номінації. Найпоширенішим прикладом
синекдохи є перенесення назви одягу на назву особи: Зійшлись обоє на багнетах:
Старий-старий і молодий; В одного: — Сину! — з-під кашкета... В другого: —
Батьку, одійди!.. Зійшлись і стали на хвилину, Схрестились погляди на мить, — Кашкет
мовчить і жде на сина, А син осикою тремтить. На перекошені обличчя — Не
біль, не втома — дикий сказ: — Хоч би вже швидше!.. Хоч би швидше!.. Хоч би за
раз!.. І довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив), Та хтось
іззаду з кулемета Обох скосив... (Д.Фальківський).
Між метафорою та метонімією розташовані інші тропи, серед
яких є і порівняння, що стоїть найближче до метафори. Призначення порівняння,
як і епітета, збагачувати зміст певного слова чи вислову. Суть цього тропа
полягає в поясненні одного предмета (явища, дії чи ознаки) через інший,
подібний до нього, за допомогою компаративної зв’язки, представленої
сполучниками як, мов, немов, ніби, наче, неначе та ін. Наприклад:
Грудневий дощ ріденький і порожній, Мов колоски на ріні в недорід...; Лис,
мов комета, вилетів на городи...; Поля, немов токи скляні,
Попіднімала люта хвища (із тв. Д.Павличка).
У мовознавстві з часів Арістотеля побутує тлумачення
метафори як скороченого порівняння. Проте метафора та порівняння суттєво
відрізняються один від одного. Так, у метафорі обидва плани смислової структури
виступають у злитті, тоді як у порівнянні вони розділені. На цю відмінність
двох тропів вказував ще у XVIII ст.
М.Довгалевський. Сучасні вчені також наголошують на тому, що метафора
відрізняється від порівняння не тільки відсутністю компаративного елемента, а й
своєю семантичною структурою.
Комментариев нет:
Отправить комментарий