Група К - 8 Українська література (урок 11)

Тема: Розвиток національного театру. Микола Куліш. Життєвий і творчий шлях. Зв'язок із театром Леся Курбаса

У роки визвольних змагань українців театр стає важливим чинником національно-культурного будівництва. На початку 20-х років діяло 74 професійні театри, численні самодіяльні та пересувні театри. У 1918 році в Києві функціонували Державний драматичний театр, очолюваний Олександром Загаровим, Державний народний театр під керівництвом Панаса Саксаганського і «Молодий театр» Леся Курбаса. У 1919-1920 роках у Галичині й Буковині діяли «Новий Львівський театр», Чернівецький театр і Державний театр ЗУНР. 1919 року відкрили Державний театр імені Тараса Шевченка в Катеринославі, 1920 року — Новий український драматичний театр імені Івана Франка у Вінниці (керівник Гнат Юра). 1922 року керований Лесем Курбасом Київський драматичний театр, перейменований на «Березіль», став також і мистецькою лабораторією, і проводив культурно-громадську роботу. 1926 року «Березіль» перевели до Харкова.

Професійний театр розвивався у двох напрямах. Режисер Гнат Юра, спираючись на принципи романтичного та реалістично-побутового театру, схилявся до реалістично-психологічної системи. У репертуарі Вінницького театру переважали п’єси національної драматургії (Франка, Карпенка-Карого, Старицького, Винниченка).

Натомість режисер Лесь Курбас постійно експериментував, випробовував низку мистецьких шляхів — від психологічної драми до експресіонізму. Він прагнув утворити «рефлексологічний» театр негайного впливу на глядача, який би активізував його і збуджував до дії. Із цією метою режисер у своїх естетичних шуканнях від умовних форм ішов через синтез умовності й психологізму до філософських вистав. Порвавши з традицією етнографічно-побутового театру, режисер орієнтувався на модерні течії європейського театру.

Це був театр синкретичний, у якому елементи драматичного дійства перепліталися з різними формами мистецтва: пластикою і хоровою декламацією, мімікою і жестом, елементами цирку й балету, музикою. Лесь Курбас уперше на національній сцені використав прийоми кіно. Саме йому судилося створити український модерний театр.

На перших порах режисери ставили класику. Лесь Курбас ін-сценізував «Гайдамаки» Шевченка, поставив п’єси «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» Шекспіра тощо. Уперше герої світової класики заговорили українською мовою, адже в Російській імперії не дозволялося ставити п’єси світових драматургів у перекладі україн-ською. Національна драматургія в театрі Курбаса була представлена реалістичною драмою Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь») та символістськими етюдами Олександра Олеся. Широко побутувала агітп’єса, але вона не мала художньої цінності. Незабаром виникла соціально-психологічна драма («97» Миколи Куліша), документально-реалістична («Бунтар», «Дванадцять» Мирослава Ірчана) і символістсько-романтична п’єса («Коли народ визволяється», «Батальйон мертвих» Якова Мамонтова).

На поетиці символізму будували п’єси Яків Мамонтов та Іван Кочерга. У драмах Івана Кочерги велику роль відіграють символи як семантичні ключі до розуміння змісту його творів. У них обігруються символи часу («Майстри часу»), світла («Свіччине весілля»), млинового жорна й алмазу («Алмазне жорно»). Твори цих митців попереджували про небезпеку, що наступає, якщо розбуджувати в масах руйнівні інстинкти.

Спираючись на гуманістичні цінності драматургії XIX століття, молоді митці зосереджували увагу на людині. У драмі «97» Микола Куліш поставив питання ііро людське життя як найвищу цінність, висвітливши взаємини особи і радянської влади.

Глибоким новаторством відзначилися п’єси Миколи Куліша в постановці Леся Курбаса: «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Комуна в степах», «Маклена Граса». Національний театр Курбаса — Куліша руйнував догматичну концепцію керівних кадрів доби диктатури пролетаріату щодо історичного оптимізму у світогляді нової людини, позбавленої національних ознак. Це був театр філо-софського спрямування, що правдиво моделював трагізм «нового життя», складну долю людини доби. А тому проти цього театру й Куліша ополчилася партійна критика, у 30-х роках знищивши його.

Жанровий репертуар драматургії відзначається великим багатством, оновленням структури. Експериментально-психологічну драматургію творить Володимир Винниченко (драма «Закон»). Куліш стає творцем трагікомедії «Народний Малахій». Яків Мамонтов написав трагікомедію «Республіка на колесах». Іван Дніпровський написав психологічну драму «Яблуневий полон», присвятивши її подіям національно-визвольної революції, відтворивши там конфлікт особистісного із суспільним, загальнолюдського — із класовим.

Таким чином, драматургія якісно оновлюється, наповнюється філософським змістом. Після 1934 року наступить новий її етап, позначений партійним тиском і розгромом українського мистецтва. У драматургії розпочнеться довга й затяжна криза.

    У часи розквіту мистецьке об’єднання «Березіль» включало в себе 6 акторських студій (три ‒ у Києві, інші – у Білій Церкві, Умані, Одесі), до яких входило близько 400 співробітників, режисерську лабораторію, музей театру (сьогодні це Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України в Києві) та десять мистецьких комітетів, зокрема «психологічно-технічний» для розробки нових методів навчання акторів. Такий новітній вишкіл пройшли Амвросій Бучма, Мар’ян Крушельницький, Наталія Ужвій, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Олександр Сердюк, Данило Антонович, Іван Мар’яненко, Федір Радчук, Антоніна Смерека, Лесь Подорожній та інші.

   Навколо театру об’єдналися режисери, актори, хореографи, малярі, письменники, поети, драматурги, мистецтвознавці, критики, композитори, філософи та психологи. Завдяки Лесю Курбасу герої світової класики заговорили українською. 29 вересня 1925 р. у мистецькому об’єднанні «Березіль» засновано студію мови й термінології, яка за підтримки Всеукраїнської академії наук мала виробити театральну термінологію і підготувати спеціальний словник. Для цього запросили мовознавця Андрія Ніковського.

Навесні 1926 р. Всеукраїнська театральна нарада ухвалила рішення перейменувати київський театр «Березіль» у Центральний український театр Республіки і перевести його до Харкова. Уже 16 жовтня там відбулася прем’єрна вистава за п’єсою Фернана Кроммелінка «Золоте черево».

   У харківському «Березолі» утворилася яскрава тріада з режисера Леся Курбаса, художника Вадима Меллера, драматурга Миколи Куліша. Лесь Курбас застосовував модерні принципи до класичних творів, проте віддавав перевагу українським текстам, які були покликані перевиховати глядача. Український репертуар у театрі Леся Курбаса був представлений драмою Володимира Винниченка («Чорна Пантера і Білий Медвідь») та символістськими етюдами Олександра Олеся, соціально-психологічною драмою Миколи Куліша «97», документально-реалістичними постановками творів Мирослава Ірчана «Бунтар», «Дванадцять», символістсько-романтичною п’єсою Якова Мамонтова «Коли народ визволяється».

    Вистави за творами М. Куліша «Народний Малахій» (1928) та «Мина Мазайло» (1929) стали поштовхом до звинувачень і драматурга, і режисера в буржуазному націоналізмі, контрреволюційності й навіть фашизмі. «Патетичну сонату» М. Куліша заборонили. Прем’єра вистави «Маклена Ґраса» відбулася під наглядом чекістів і також стала забороненою. Наприкінці 1933 р. Леся Курбаса звільнили з посади керівника театру. На запрошення Соломона Міхоелса режисер їде до Москви – працювати над виставою «Король Лір» у Державному єврейському театрі. Там його заарештували й відправили на будівництво БіломорБалтійського каналу, а потім – у соловецькі табори. Управління НКВС Ленінградської області влітку 1937 р. засудило 1825 осіб Соловецької тюрми особливого призначення до страти. Лесь Курбас разом з іншими митцями «розстріляного відродження» був убитий на початку листопада того ж року в урочищі Сандармох.

Микола Куліш (1892–1937)

Микола Куліш народився 6 грудня 1892 р. в селі Чаплинка Дніпровського повіту Херсонської губернії у селянській родині. Мати мала мистецький хист – вміла гарно розмальовувати хати. Батько Гурій наймитував, і хлопчику з раннього дитинства довелося працювати, пасти чужу худобу.

У початковій школі Миколка проявив себе як талановитий і старанний учень, тому за ініціативи вчителя Володимира Губенка було зібрано 100 карбованців, щоб дитина могла продовжити навчання в Олешківському міському чотирирічному училищі. 

У 1906 р. померла мама, яка в спогадах М. Куліша назавжди залишилася молодою. Батько одружився вдруге, почав випивати. Хлопець потрапляє до притулку. За сатиричні вірші до дня народження опікунки училища пані Софії Ліснобродської Миколу з нього виганяють. 

У 1909–1913 рр. М. Куліш за кошти доброчинного товариства навчається в Олешківській чоловічій гімназії. Тут він познайомився з майбутнім письменником Іваном Дніпровським (справжнє прізвище – Шевченко), який став його другом на все життя. 

Микола Куліш захопився музикою, літературою, театром, створив драматичний гурток, добирав для нього репертуар. Коли у хлопця виникли проблеми з житлом, його запросили пожити в родині брати Невеллі. Микола закохався в їхню сестру Тоню. 

Юнак вступає на історико-філологічний факультет Одеського університету, але навчання перериває Перша світова війна. У 1915 р. перед відʼїздом на фронт Микола Куліш обвінчався з Тонею. У цьому шлюбі народилася донька Ольга, яка талановито грала на фортепіано, чим і надихнула тата до написання «Патетичної сонати», та син Володимир. Сам письменник теж кохався в музиці – грав на скрипці, мандоліні, геліконі.

1918 р. Микола Гурович повернувся до Олешок і поринув у культурно-громадське життя: очолював виконком міської Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів; організував культурно-політичне українське товариство «Просвіта»; із царської тюрми в Олешках створив майстерню; вступив до Комуністичної партії. Коли почалися наступи десантників Антанти, письменник формує в Херсоні Перший український дніпровський полк. Юрій Яновський у своєму романі «Вершники» описав його як «олешківський батальйон Шведа», а Микола Куліш став прототипом комісара Данила Чабана. Коли роман «Вершники» у 1935 р. вийшов у світ, герой революції М. Куліш уже відбував ув’язнення на Соловках...

У мирний час письменник в Олешках завідує відділом народної освіти, дбає про відкриття українських шкіл та дитячих притулків, укладає буквар «Первинка». Особистість М. Куліша ви кликала у влади підозри, й митець потрапляє за ґрати. Олешківський виконком бере його на поруки, однак насувається страшна трагедія Голодомору, про яку митець не здатен мовчати: так народжується ідея драми «97». У 1923–1925 рр. письменник жив у Одесі, працював інспектором облнаросвіти. У 1924 р. М. Куліш дописав п’єсу про голод «97» і вислав її в Харків, де 9 листопада в театрі ім. І. Франка відбулася її прем’єра. Фінал твору режисер Гнат Юра на вимогу цензури змушений був переробити.

Нарком освіти Олександр Шумський запропонував письменникові посаду шкільного інспектора у Харкові, однак середовище гнітило драматурга: «Дрібниці, політиканство, заздрість, конкуренція, плітки, фальш і старість, одягнена у мундир чиновний, – ось літературне поле».

Цікаво знати! Мешканців харківського будинку для письменників та діячів культури «Слово» НКВС часто вербувала. Дружина Миколи Куліша Антоніна у мемуарах згадувала, як Іван Дніпровський напідпитку «залився сльозами і зізнався Кулішу, що чекісти приставили його до драматурга як сексота, але поклявся, що ніколи на світі не продасть свого кращого друга». Не дивно, що Микола Хвильовий, Остап Вишня, Майк Йогансен і Микола Куліш, який узагалі не мав рушниці, любили вибиратися на «полювання», щоб хоч на природі вільно поділитися думками. Син М. Куліша згадував, як одного разу тато приїхав додому з трьома качками, а мама знайшла на них папірчик «Укрптахопром–Харків». Цей випадок Остап Вишня описав у гуморесці «Як варити і їсти суп з дикої качки».

Участь у «ВАПЛІТЕ», дружба з Павлом Тичиною, Юрієм Яновським, Миколою Хвильовим надихали Миколу Куліша на творчість. 

Співпраця Миколи Куліша з Лесем Курбасом і театром «Березіль» була дуже плідною. Упродовж 10 років Микола Куліш написав 14 п’єс, серед яких – «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса».

«Отак загинув Гуска» – п’єса, історія виникнення якої сягає ще 1913 р., періоду навчання письменника в гімназії. Тоді М. Куліш написав комедію «На рыбной ловле». У 1925 р. митець переробив її на драму «Отак загинув Гуска»; її хотіли інсценізувати провідні театри, проте за життя М. Куліша цього так і не сталося. Гротескно-сатиричну комедію заборонили через її соціально-політичне спрямування. До 1958 р. текст п’єси вважали втраченим. Петру Кравчуку з Канади вдалося розшукати примірник твору в Детройті. 

Прем’єра вистави «Народний Малахій» 31 березня 1928 р. в «Березолі» стала початком нового етапу в історії українського театру. У 1930 р. п’єcу заборонили. 1929 р. Микола Куліш створив унікальну за силою змісту й рівнем художності «Патетичну сонату», яку невдовзі теж заборонили, але російський режисер Олександр Таїров встиг поставити її на сцені Камерного театру в Москві й запросив на прем’єру членів уряду. 

Німецький драматург Фрідріх Вольф, який перебував під враженням від вистави, переклав «Патетичну сонату» німецькою і стверджував, що за формою п’єсу можна порівняти тільки з драматичними поемами «Фауст» Йоганна-Вольфґанґа Ґете та «Пер Ґюнт» Генріка Ібсена.

Цікаво, що «Патетична соната» виразно окреслена художнім часом: змальовані в п’єсі події охоплюють період між двома Великоднями 1917–1918 рр. Значну композиційну роль відіграє «Патетична соната» Людвіга Бетховена, яка слугує лейтмотивом драми.

У грудні 1928 р. М. Куліш завершив сатиричну комедію «Мина Мазайло», а вже навесні наступного – відбулася її прем’єра в «Березолі». Лесь Курбас залучив до постановки найкращих акторів: Мину грав Йосип Гірняк, тьотю Мотю – Наталя Ужвій, дядька Тараса – Мар’ян Крушельницький. Але й цю виставу заборонили.

«Маклена Ґраса» — остання п’єса, поставлена за життя митця на сцені.

На початку 1933-го М. Куліш навідався до рідного села і з болем констатував, що українці вдруге за десятиліття більшовицької влади вимирають від голоду. Гнітюче вплинуло на Миколу Куліша й самогубство Миколи Хвильового. Драматург усю ніч простояв біля домовини покійного, а дружина М. Куліша згадувала, що заховала нагани, щоб чоловік не повторив учинку друга.

У вересні 1934 р. митця виключили з партії – «за зв’язок з контрреволюційними елементами», зокрема Лесем Курбасом і Михайлом Яловим. 1 грудня 1934 р. у Ялті помер Іван Дніпровський. М. Куліш поїхав, щоб перевезти тіло свого друга з Криму до Харкова, але на похорон не потрапив, бо дорогою його затримали чекісти. Письменника звинуватили в належності до терористичної організації та вбивстві першого секретаря Ленінградського обкому партії С. Кірова. Після катувань драматург визнав усі обвинувачення й написав заяву з проханням якнайшвидше розстріляти його. 

Однак М. Куліша засудили до десяти років ув’язнення на Соловках, тримали в одиночній камері без права перебувати надворі й користуватися тюремним шпиталем.

Останню звістку від М. Куліша дружина отримала 15 червня 1937 р., а вже 3 листопада митця розстріляли в місцевості Сандармох у Карелії. І тільки 1956 р. письменника реабілітували посмертно «за браком складу злочину». Про найтрагічніші дні Миколи Куліша студія «Київнаукфільм» у 1991 р. зняла документальний фільм «Тягар мовчання» за сценарієм Наталі Кузякіної. Це друга частина чотирисерійного фільму «Моя адреса – Соловки…».