Тема: Євген Плужник - один із провідних поетів "розстріляного відродження". Поезії "Вчись у природи творчого спокою", "Річний пісок"
Євген Павлович Плужник народився 26 грудня 1898 року в слобiдцi Кантемирiвка Богучарського повiту Воронезькоï губернiï в сiм'ï дрiбного торговця. Був наймолодшим у родині. Над Плужниками нависла страшна біда – спадкові сухоти. З восьми дітей хвороба забрала шістьох. Вчився у сiльськiй школi, потiм у кiлькох гiмназiях – в Богучарi, Ростовi, Бобровi.
1918 року разом з родиною переïхав на Полтавщину. Пiд час громадянськоï вiйни вчителював у селi Багачка Миргородського повiту на Полтавщинi. Навчаючи дiтей, вiн одночасно поглиблював i своï знання. Але самоосвiта його не задовольняла, i вiн ïде до Києва, де навчається у Ветеринарно-зоотехнiчному iнститутi. Невдовзi вiн залишає навчання, вступає до Киïвського музично-драматичного iнституту iм. Лисенка. Акторськi здiбностi Плужника, його гумор та дотепнiсть цiнують викладачi й товаришi, пророкують перспективне сценiчне майбутнє. В інституті закохується в Галину Коваленко.
1923 року Микола Зеров залучає Євгена Плужника до Асоцiацiï письменникiв (Аспис), що об'єднувала тодi всю "непролетарську" лiтературу Києва. 1924 року Плужник стає членом письменницькоï групи "Ланка", яка 1926 року перетворюється на "Марс" (майстерня революцiйного слова). На чолi "Марсу", як i "Ланки", стояли Борис Антоненко-Давидович, Валерiан Пiдмогильний, Григорiй Косинка. "Марс" вважали за киïвську неофiцiйну фiлiю харкiвськоï ВАПЛIТЕ. Обидвi органiзацiï були розгромленi i лiквiдованi одночасно.
Першi украïнськi вiршi Є.Плужника (в гiмназiйний перiод вiн писав росiйською) були опублiкованi 1923 року в киïвському журналi "Глобус" пiд псевдонiмом Кантемирянин (вiд назви рiдного села) – Плужник ще не наважився першi поетичнi спроби пiдписати власним прiзвищем. 1926 року завдяки дружинi поета, Галинi Коваленко, вийшла в свiт перша книжка вiршiв Євгена Плужника пiд назвою "Днi".
Через рiк виходить друга i остання прижиттєва поетична збiрка Є.Плужника "Рання осiнь", яка мала прихильну рецензiю Ю.Меженка, а iншими розкритикована. Збiрку поезiй пiд назвою "Рiвновага", яку Плужник пiдготував до друку (датована 33-м роком), надрукувати вже не встиг. У 1948 році зусиллями української діаспори її вдалося видати в Німеччині.
В останні роки волі митець зосередився також на прозі та драматургії: створив роман «Недуга», п’єси «Професор Сухораб», «У дворі на пердмісті», «Змова в Києві», уклав «Антологію української поезії».
Вiдразу пiсля розстрiлу двадцяти восьми "ворогiв народу", серед яких були друзi Є.Плужника по "Ланцi" i "Марсу", митець потрапляє в "чергу" призначених до розстрiлу. Ордер на арешт i трус у його квартирi був виписаний 4 грудня 1934 року. Але ще 2 грудня уповноважена секретнополiтичного вiддiлу НКВС УРСР Гольдман скомпонувала постанову, в якiй Плужник звинувачувався в тому, що вiн "є членом контрреволюцiйноï органiзацiï, був зв'язаний з нацiоналiстичною групою письменникiв, вiв контрреволюцiйну роботу. Знав про практичну дiяльнiсть органiзацiï по пiдготовцi терактiв". На пiдставi цього зроблено висновок: "перебування його на волi є соцiально небезпечним", а тому Євген Плужник пiдлягає "утриманню в спецкорпусi Киïвського обласного управлiння НКВС".
Арешт Плужник зустрiв спокiйно. Пiсля безпiдставних ув'язнень його колег-лiтераторiв, його власний арешт не став несподiванкою для нього. 25 березня 1935 року Євгену Павловичу Плужнику оголосили вирок: смертна кара, яку пiзнiше було замiнено десятьма роками заслання. Проте десять рокiв заслання на Пiвнiч з суворими умовами полярного клiмату та напiвголодне життя в'язничних казарм для людини, хвороï на легенi, – означали вiрну смерть. Замiна розстрiлу на заслання не давала поетовi жодних шансiв на порятунок. До Соловецьких казематiв разом iз побратимами по засланню в арештантських вагонах поет вже ïхати не мiг. Його, тяжко хворого, везли окремо. На Соловках вiн переважно лежав у тюремнiй лiкарнi, зрiдка писав листи на Украïну. Останнiй його лист датований 26 сiчня 1936 року. Цей лист Євген Плужник вже продиктував, а дружинi лише приписав власною рукою: "Присягаюся тобi, я все одно виживу!" На жаль, це було вже нереальним. Євген Плужник помер 2 лютого 1936 року. 4 серпня 1956 року постановою Вiйськовоï колегiï Верховного Суду СРСР вирок Євгену Павловичу Плужнику скасовано i справу припинено "за вiдсутнiстю складу злочину".
Вірш «Вчись у природи творчого спокою»
Збірка — «Рання осінь»
Жанр: пейзажна лiрика
Рік написання: 1927
Тема: взірець для творчої людини — природа, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот.
Ідея: захоплення красою навколишнього світу і біль з приводу відсутності душевної гармонії, заклик шанувати природу, тому що все минеться, а людина все одно буде бажати гармонії з довколишнім світом.
Римування: перехресне
Віршований розмір: ямб
Художні засоби «Вчись у природи творчого спокою»:
- епітети: визнаних взірців, творчого спокою, дні вересневі
- порівняння – як від озер, порослих осокою.
- інверсія – дні вересневі
- риторичні запитання — хто ж твоїй науці допоможе На певний шлях ступити з манівців?
До тих вічних цінностей, взірців, до яких варто звертатися, поет відносить природу, у якій все гармонійно поєднане, включене в життєвий коловорот.
Людині притаманно сумніватися, помилятися. Тому потрібно і вчитися у природи, прислухатися до свого серця, своєї натури як частки цієї природи. І вірити, мати якісь ідеали, співзвучні загальнолюдським, щоб не схибити, не піти манівцями. Така головна думка поезії Є. Плужника «Вчись у природи творчого спокою…».
Аналіз вірша «Річний пісок» Плужник
Збірка: «Рання осінь»
Рік написання: 1927
Тема: зображення особистих почуттів ліричного героя, спогадів про кохання, які не стираються з пам’яті, філософських роздумів про сенс життя, про велике мале в ньому Ідея: возвеличення великого почуття кохання, яке робить людину щасливою
Основна думка: кохання — це те велике, чим варто дорожити, що треба берегти.
Жанр: інтимна лірика
Римування: перехресне
Віршований розмір: ямб
Художні засоби «Річний пісок»
- метафори — тремтить ріка, хилиться ріденький ліс, не заблукають з хуторів лелеки, спокій стереже мене
- епітети — друже мій єдиний, а далекий, мертвий лист, ласкаві вересневі феї, на осінній лагідній землі
- порівняння — немов ласкаві вересневі феї спинили час
- риторичне звертання — о друже мій єдиний, а далекий.
- риторичні оклики — Який тут спокій стереже мене! І твій слідок малий — такий великий, Що я тобі й сказати б не зумів!
«Річний пісок» ідейно-художній аналіз
У вірші Є. Плужника «Річний пісок» передає особисті почуття ліричного героя, спогади про кохання, які не стираються з пам’яті, і філософські роздуми про сенс життя, про велике мале в ньому. Кохання – це те велике, чим варто дорожити, що треба берегти. Досить похмурий пейзаж («ріденький ліс», безлюддя, «мертвий лист») натякає на складні життєві обставини ліричного героя, на те, що він у розлуці з близькою людиною. І це додає його спогадам нотку трагічності, болючого щему, жалкування за тим, що головні слова, можливо, так і не були сказані.
Ліричний сюжет розгортається на тлі мальовничої природи, яка відтінює душевні почуття й сум’яття героя. Щасливі дні й піднесені почуття, які він пережив тоді, коли поряд із ним була кохана, перетинаються з жалем, душевним болем за неповоротно втраченим відчуттям краси, гармонії у світі та душі Образ коханої обожнюється ліричним героєм, стає особливо дорогим і рідним. Ліричний герой Є. Плужника занурюється у світ душевних переживань, у психологічні переливи, в уяві звертаючись до коханої, ведучи з нею розмову, мов сповідаючись їй. У вірші є незвичайний образ «слідок ноги» милої, що набуває символу, бо стає «великим», тобто дорогим, неповторним, як слід богині, самого життя. Це символ вічної краси й кохання, який бентежитиме душу завжди) Філософські роздуми над плинністю і вічністю буття автора виражено в рядках:
«Бо я дивлюсь і бачу: все навіки
На цій осінній лагідній землі,
І твій слідок малий — такий великий,
Що я тобі й сказати б не зумів!»
Комментариев нет:
Отправить комментарий