Група К - 7 Українська література (урок 4)

Тема: Сучасний літературний процес

Літературний процес — важливий предмет історії літератури.

Його  складають не лише шедеври, але й твори низькопробні. Він включає літературно-художні видання, літературну критику, розвиток течій, напрямів, стилів, родів, видів, жанрів..

Література має свої закони розвитку. На неї впливає філософія, політика, релігія, мораль, право, наука, міфологія, фольклор, етнографія, а також менталітет народу.

На розвиток літератури останніх десятиліть минулого століття значний вплив мали різні фактори: розчарування в ідеалах, скептичне ставлення до ідеологічних воєн другої половини ХХ століття, реалії нового життя, породжені постіндустріальним суспільством. У художньому мисленні відбилася і критика ідеології споживацького суспільства, і процес витіснення людини світом речей, і широке впровадження найсучасніших комп’ютерних технологій.

Література шукає відповіді на питання епохи: історія як трагедія, історія як порочне коло, відхилення європейської цивілізації від прогресивного шляху. По – новому вирішується антивоєнна тема.

    Цей час став періодом зближення і взаємовпливу літератур, як у сфері ідей, так і в естетичній практиці. Розширюються не тільки національні, але і часові межі.

70–80-ті роки - паралельне співіснування й взаємопроникнення «паракультури» й «інтелектуального роману». Відбуваються зрушення в усвідомленні статусу художнього твору і ролі митця. Розширення сфери об’єктів зображення. Реальність, включаючи внутрішній світ, перестає бути головним і «найдостойнішим» для зображення.

80–90-ті роки - кінець холодної війни, крах соціалістичної системи, об’єднана Європа, глобалізація та антиглобалізм, англомовна культурна експансія, нові політичні реалії однополярного світу.

90-ті роки - розширення художнього репертуару.

Кінець XX ст. -  період «мирного співіснування» більшості яскравих тенденцій художнього життя трьох останніх століть.

На рубежі XX–XXI ст. змінюється саме обличчя літератури: вона схрещується з технікою, здобуває нові якості й можливості. Звісно ж, ситуація постмодерну вдихнула нове життя в художні системи, активізувала їхню взаємодію.

Постмодернізм – напрям у літературі та мистецтві останньої третини ХХ – початку ХХІ століття ( ≈1960 роки – 2000 роки).

Зароджується в США – І фаза;

ІІ фаза – 70 – ті роки – поширення в Західній Європі;

ІІІ фаза – з кінця 70 – тих років – поширення в країнах Східної Європи.

Це інтернаціональне явище, основними принципами якого є:

·         немає характерної для попередніх періодів оригінальної етичної чи ідейної програми;

·         немає звичного поділу на позитивних і негативних персонажів;

·         немає звичного для попередніх епох запозичення окремих зразків;

·         вони ні від чого не відмовляються;

·         вони однаково ставляться як до традицій, так і до новаторства, як до елітної, так і до масової культури;

·         одна з головних ознак – інтертекстуальність – схильність до запозичень сюжетів, мотивів, образів, жанрів, сцен, цитат тощо із творів світової літератури та культури.

Найяскравішими представниками постмодернізму є письменники: Умберто Еко, Крістоф Рансмайр, Патрік Зюскінд, Милорад Павич, Йосип Бродський.

Познайомимося з найяскравішими представниками сучасної світової літератури.

Річард Девід Бах (народився у 1936 році) -  американський письменник, пілот за професією. По лінії матері він є прямим нащадком видатного німецького композитора Йоганна Себастьяна Баха.

Не досягши великих успіхів у професії, він перейшов працювати до спеціального журналу «Флайнг» («Льотна справа»). Як автор багатьох нарисів, статей, оповідань, книг про авіацію він не здобув визнання ні в масового читача, ні в колах критиків. Але наприкінці 1970 року виходить із друку його притча «Чайка Джонатан Лівінгстон», яка очолила список бестселерів і тривалий час зберігала цю позицію. Повість була перекладена багатьма мовами світу, і вже 1973 року американський режисер Холл Бартлетт екранізував її.

Щодо  цього твору , то письменник стверджує, що він не стільки його автор, скільки медіум, бо ідея цієї філософської повісті йому не належить. Одного разу, прогулюючись туманним берегом каналу Белмонт Шор (штат Каліфорнія), він почув Голос, який вимовив загадкові слова: «Чайка Джонатан Лівінгстон». Підкоряючись Голосу, Бах сів за письмовий стіл і записав марево, що пройшло перед його очима, як кінофільм. Але на цьому історія майже скінчилася, бо скільки не намагався Бах власноручно продовжити повість, йому це не вдалося, аж поки через 8 років йому примарилося продовження.

Пауло Коельо (народився у 1947 році)  -бразильський письменник. Пауло Коельо народився в Ріо-де-Жанейро 24 серпня 1947 в сім'ї інженера. З дитинства він мріяв стати письменником. Але в 60-і роки в Бразилії мистецтво було заборонено військовою диктатурою. У той час слово "художник" було синонімом слів "гомосексуаліст", "комуніст", "наркоман" і "ледар".

Турбуючись про майбутнє сина і намагаючись захистити його від переслідувань влади, батьки відправляють 17 літнього Пауло в психіатричну лікарню. Він був випущений з лікарні через три роки, зробивши три спроби втечі. Коельо пізніше зізнався, що його батьки прийняли рішення помістити його в лікарню тому, що хотіли захистити його і не знали, що з ним робити. Досвід і переживання, які він отримав за ці важкі три роки Коельо майстерно виклав у романі «Вероніка вирішує померти».

Потім, засновує підпільний журнал "2001", в якому обговорюються проблеми духовності, Апокаліпсис. Крім цього Пауло пише тексти анархічних пісень. Зірка року Raul Seixas, бразильський Джим Моррісон, зробив їх такими популярними, що Коельо відразу стає багатим і знаменитим. Він продовжує шукати себе: працює журналістом у газеті, намагається реалізуватися в театральній режисурі і драматургії.

Але незабаром теми його віршів привернули увагу влади. Коельо звинувачують в підривній антиурядовій діяльності, за що тричі заарештовують і піддають тортурам. Вийшовши з в'язниці, Коельо вирішує, що прийшов час зробитися розсудливим і стати нормальною людиною. Він перестає писати і робить кар'єру в CBS Records. Але одного прекрасного дня його звільняють без усяких пояснень.

Світову славу йому приніс роман «Алхімік».

Зараз він живе зі своєю дружиною, Христиною, в Ріо-де-Жанейро, в Бразилії, і в Тарбі, у Франції.

Пауло Коельо є почесним радником в програмі ЮНЕСКО «Міжкультурні та міжрелігійні діалоги». У 2007 році йому було присвоєно звання Посла доброї волі ООН, що сприяло його роботі в галузі міжкультурного діалогу та захисту прав дітей.

У 2009 році Пауло Коельо потрапив у Книгу Рекордів Гіннеса як автор самого перекладного в світі роману («Алхімік»). Більш того, на Франкфуртському книжковому ярмарку в 2003 році він за одну автографсесію підписав найбільшу кількість різномовних видань роману «Алхімік» (книги на 53 мовах), за що також потрапив до Книги Рекордів Гіннеса.

Письменник постійно підтримує зв*язок із засобами масової інформації, дає численні інтерв*ю, публікує статті в газетах і журналах. У вересні 2004 року став почесним гостем Форуму видавців у Львові. У рамках цього візиту письменник відвідав Київ.

«Будь ласка, скачуйте мої книжки безкоштовно, а якщо вони припали вам до душі, - купуйте паперову версію…жадібність – шлях у нікуди», - звертається до своїх читачів письменник через блог, підписуючись словами: «З любов’ю, пірат Коельо».

Харукі Муракамі (народився у 1949 році) -  популярний сучасний японський письменник і перекладач.

Народився в Кіото, давній столиці Японії, у родині викладача класичної філології.

У діда Харукі Муракамі, буддійського священика, був невеликий храм. Батько викладав у школі японську мову й літературу, а у вільний час також займався буддійським просвітництвом. Навчався за фахом «класична драма» на відділенні театральних мистецтв університета Васеда. 1950 року родина письменника переїхала в місто Асія - передмістя порту Кобе (префектура Хього).

1974 року відкрив свій джаз-бар  у  Токіо.

У квітні 1978 року під час бейсбольного матчу зрозумів, що міг би написати книгу. До цього часу не знає, чому саме. За словами самого Муракамі, «я просто зрозумів це -  і все». Муракамі дедалі частіше залишався після закриття бару на ніч і писав тексти - чорнильною ручкою на простих аркушах паперу.

1979 року була опублікована повість «Слухай пісню вітру», він отримав за неї кілька нагород як письменник – початківець. Відтоді написав багато творів, відгукуючись на значні події, що відбуваються в світі.

Вів ток – шоу на  одному з комерційних каналів Токіо, розмовляв про західну музику й культуру. Відомий своєю колекцією з 40 тисяч джазових платівок.

Письменник, з одного боку, прилучає японського чатача до культур інших країн, і з іншого – представляє західному світу східний менталітет у контексті японської культури минулого століття.

 

Януш Леон Вишневський - польський письменник, народився 1954 року в місті Торунь. Був моряком риболовного флоту, потім закінчив університет, здобув ступінь доктора інформатики і доктора хімічних наук.

Живе у Франкфурті-на-Майні, займається молекулярною біологією.

Дебютний роман  - «Самотність у мережі» -  історія віртуальної любові, що стала реальністю. Книга три роки не полишала списки бестселерів (усього в Польщі продано близько 300 тисяч примірників), витримала безліч перевидань, у тому числі з доповненнями за результатами дискусії з читачами на інтернет-форумах. Книга була екранізована в Польщі 2006 року; в екранізації одну з епізодичних ролей зіграв сам Вишневський.

Література - це свого роду хобі для Януша. У ній багато відображено з наукового життя письменника (основним своїм заняттям він уважає науку).

Один із найпопулярніших польських письменників, який проживає в Німеччині, Януш Вишневський приїздив до Харкова на один із книжкових фестивалів. У  видавництві «Азбука» вийшло майже 600 тисяч екземплярів його творів, і всі вони розійшлися, як гарячі пиріжки. Серед прихильників його таланту - люди різного віку, та чимало молоді. Письменник охоче спілкувався з ними, роздавав автографи й презентував українськомовні версії своїх найпопулярніших творів.

Художні здобутки сучасної української літератури

Літературні угруповання
«Бу-Ба-Бу» (1985)	Бурлеск, Балаган, Буфонада (Ю.Андрухович (Патріарх), В.Неборак (Прокуратор), О.Ірванець (Підскарбій), Львів. Творчість учасників поєднує ознаки постмодернізму та неоавангардизму, є реакцією на руйнування імперії й перелом суспільної свідомості; розуміння життя окреслювалося в таких поняттях, як демократичність, безсмертність, релігійність, різнобічність, урбаністичність, національність, філологічність;  головні ознаки творчості: необароковість (еклектичність,   поєднання непоєднуваного), карнавальність, іронія щодо зужитих цінностей радянської доби, звеличення сміху.
«Пропала грамота» (1991)	Представники: Ю.Позаяк, В.Недоступ, С.Либонь, Київ. Результат спільної роботи – збірка «Пропала грамота». Ознаки творчої манери: пародійність, іронічність, змішування «високого» й «низького», гра з формою і змістом, ліризм
«ЛуГоСад» (1984)	Представники: І.Лучук, Н.Гончар, Р.Садловський. Назва – початкові склади прізвищ учасників. Особливості поезії – чітке й послідовне застосування положень постмодернізму.
«Нова дегенерація» (1992)	Представники: С.Процюк, І.Ципердюк, І.Андрусяк, Івано-Франківськ. Назва перегукується з назвою літературного угруповання 1920-х рр. «Нова генерація» (Г. Шкурупій, О.Влизько, Е.Стріха), що вказує на мистецькі погляди сучасників. Ознаки творчості: повстання проти колоніальної свідомості, руйнування міфів і стандартів через епатаж, іронію та самоіронію, сарказм.
«Червона фіра» (1991)	Представники: С.Жадан, Р.Мельників, І.Пилипчук. Називали себе послідовниками українського футуризму 1920-х рр. та групи «Бу-Ба-Бу». Ознаки творчості: поєднання елементів постмодернізму, неоавангардизму, футуризму.
Національна спілка письменників України (1991)	Відокремилася від СПУ СРСР на Х з’їзді у 1991 р. (Ю.Мушкетик, В.Яворівський), Київ.
Асоціація «Нова література»	Є.Пашковський, В.Цибулько.
«Музейний провулок, 8»	Літературний «неокласичний гурт». Виник 1990 р. з ініціативи В.Бориспольця, О.Бригинця та В.Жовнорука. 1992 р. видано колективну збірку «Гуманітарна допомога» (українською та німецькою мовами).
Орден чину ідіотів (ОЧІ)	Представники: Н.Гончарук, Р.Козицький, В.Костирко, А.Крамаренко, І.Лучук, І.Драк. Кожен з членів Ордену має світське і дійове звання, титул.
Пси Святого Юра	Представники: Ю.Покальчук, І.Римарук, В.Герасим’юк, В.Медвідь, О.Ірванець, В.Неборак, Т.Федюк. Неофіційне творче об’єднання, літературна майстерня.
Творча асоціація «500» (1993)	Утворилася в Києві. Активні учасники: С.Руденко, Р.Кухарук, В.Квітка, А.Кокотюха та інші.
Асоціація українських письменників (АУП) (1997)	Представники: Ю.Покальчук, Т.Федюк. Виникла як альтернатива Спілці письменників України. Президентом Асоціації було обрано Ю.Покальчука, зараз асоціацію очолює Т.Федюк. Об’єднує понад сто учасників. Протягом чотирьох років АУПівці тричі ставали лауреатами Національної премії ім. Т.Г.Шевченка. 19 квітня 2001 року Асоціація набула статусу Всеукраїнської творчої спілки. За роки існування АУП до неї долучилися такі відомі українські письменники, Як В.Шкляр, О.Ульяненко, М. та С.Дяченки, М.Савка, М.Кіяновська та інші. На сьогодні членами Асоціації є 158 письменників, що працюють у 17 регіональних організаціях України.

Сучасну українську літературу творять письменники нової генерації, такі як: Ю.Андрухович, О.Ірванець, Ю.Іздрик, О.Забужко, М.Рябчук, Ю.Покальчук, К.Москалець, Н.Білоцерківська, В.Шкляр, Є.Кононенко, А.Курков, І.Малкович, Б.Жолдак, С.Жадан, О.Бараболіна та інші.

 Юрій Андрухович, український поет, прозаїк, перекладач, есеїст, вце-президент Асоціації українських письменників. 1985-го разом з В.Небораком та О.Ірванцем заснував поетичну групу Бу-Ба-Бу, котра одною з перших почалв відновлювати в українській літературі карнавальні та буфонадні традиції.

 Ю.Андрухович є автором романів «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003), «Таємниця. Замість роману» (2007), збірок есе «Дезорієнтація на місцевості» (1999), «Моя Європа» (спільно з Анджеєм Стасюком) (2000), «Диявол ховається в сирі» (2006). Письменник є автором перекладів американської поезії бітників 6-70-х років «День смерті пані День», «Гамлета» В.Шекспіра, німецької, польської, російської поезії.

 Твори Андруховича перекладені польською, англійською, німецькою, російською, угорською, фінською, шведською, іспанською, чеською, словацькою мовами й есперанто.

 Ю.Андрухович – лауреат літературної премії Благовіст (1993), премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), одержав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), «За європейське взаєморозуміння» (Лейпциг, 2006).

 Ігор Римарук – український поет, лауреат Національної премії ім. Т.Шевченка (2002), президент Асоціації українських письменників.

 Відданий прихильник модернізму, І.Римарук став автором кількох збірок поезій: «Висока вода» (1984), «Упродовж снігопаду» (1988), «Нічні голоси» (1991), «Діва Обида» (2000, 2002), «Бермудський трикутник» (2007), «Сльоза Богородиці» (2007), а також упорядкував антологію нової української поезії «Вісімдесятники» (1990).

 Працював у пресі та видавництвах, багаторічний головний редактор журналу «Сучасність», завідувач  редакції сучасної української літератури видавництва «Дніпро».

 Письменник був радником міністра культури з питань книговидання (2007).

 Восени 2008 року на одній із вулиць Львова поета збила машина. Через кілька днів він помер.

 Олександр Ірванець – поет, прозаїк, перекладач. Народився 24 січня 1961 року у Львові. Жив у м. Рівне. У 1988 році закінчив Московський літературний інститут. Автор 12 книжок, 5 з яких – поетичні збірки. Співпрацював з багатьма періодичними виданнями. Зараз має авторську рубрику в журналі «Україна». Один із засновників популярного товариства «Бу-Ба-Бу», до складу якого входили також Ю.Андрухович та В.Неборак.

 О.Ірванець викладає в Острозькій академії. Живе в Ірпені.

 Юрій Покальчук – письменник, перекладач, кандидат філологічних наук, член Національної спілки письменників з 1976 року. З 1994 по 1998рр. – Голова іноземного відділення НСПУ. У 1997-2000 рр. – Президент Асоціації українських письменників. У СРСР був першим перекладачем аргентинського письменника-культуролога Хорхе Луїса Бохеса. Крім нього, перекладав Гемінгвея, Селинджера, Борхеса, Амаду, Маоіо Варгаса Льосу, Кіплінга, Рембо та багато інших, написав 15 художніх книг.

 Автор книг Хто ти?», «І зараз, і завжди», «Кольорові мелодії», «Кава з Матагальпи», «Великий і малий», «Шабля і стріла», «Химера», «Ті, що на споді», «Двері в…», «Озерний вітер», «Інше небо», «Час прекрасний» та інші.

 Серед найвідоміших книг Ю.Покальчука – «Таксі блюз», «Окружна дорога», «Заборонені ігри», «Запаморочливий запах джунглів».

 Євгенія Кононенко – письменниця, перекладач, автор понад 10 виданих книжок. Працює науковим співробітником Українського центру культурних досліджень. Лауреат премії ім. М.Зерова за переклад антології французького сонета (1993). Лауреат літературної премії «Гранослов» за збірку поезій. Автор новел, дитячих книг, повістей, романів і багатьох перекладачів. Окремі новели Є.Кононенко перекладено англійською. Французькою, фінською, хорватською, білоруською і російською мовами. Готується книжкове видання збірки новел Кононенко в Росії. За аналогією з Бальзаком, який все життя писав «Людську комедію», Є.Кононенко можна назвати деміургом «київської комедії». Але на відміну від французького класика, жанрові форми тут значно менше, а кошти компактніше.

 Богдан Жолдак – український письменник, сценарист, драматург. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету ім.. Т.Шевченка (1972). Був ведучим кількох телевізійних програм на УТ-1 та каналі «1+1» і щотижневої радіопередачі на першому каналі Національного радіо. Працює на кіностудії «Рось» при АТ «Компанія «Рось», викладає сценарну майстерність на кіно факультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Член Національної спілки письменників України та Національної спілки кінематографістів України та об’єднання «Кінопіс». Автор книг: «Спокуса», «Яловичина», «Як собака під танк», «Бог буває» та інші.

 

 Юрій Винничук – український поет, прозаїк, режисер, журналіст. Андеграундний псевдонім – Чемодан. Живе і працює у Львові. Є автором повістей «Діви ночі» (1991), «Ласкаво просимо у Щуроград» (1992), «Ги-ги-и» (1992), роману «Мальва Ланда» (2000), поезій, оповідань, есеїв. Один із першопрохідців еротичного жанру в сучасній українській літературі. 1991 року Ю.Винничук видав збірку поезій «Відображення», упорядкував антологію української фантастичної прози «Огненний змій». Різнопланова діяльність Ю.Винничука стала своєрідним символом розквітлого пізньоімперського підпілля, що облаштовує та провокує феномени вільних часів, вітер свободи перехідних періодів.

 Кость Москалець – поет, прозаїк, критик. Живе на Чернігівщині. Був одним із засновників естетико-філософської робітні «ДАК». Є автором поетичних збірок «Думи» (1989), «Людина на крижині. Літературна критика та есеїстка» (1999). Лауреат фестивалю «Червона рута-89» у номінації авторської пісні. Лауреат премії журналу «Сучасність» (1994) за прозовий твір «Досвід коронації». У поетичній творчості Москальця спостерігаємо синтез війонівської балади з ностальгією за повнотою буття. У прозі видається більш винахідливим і навіть майстерним. Автор «суперхіта» «Вона», відомого у виконанні рок-групи Плач Єремії».

 Юрій Іздрик – прозаїк, поет, культуролог, автор концептуального журнального проекту «Четвер». Живе і працює в Калуші. Є автором повісті «Острів Крк» (1994), поетичної збірки «Станіслав і 11 його визволителів» (1996), романів «Воццек» (1996, 1997) і «Подвійний Леон» (2000), низки повістей, оповідань, статей з культурології та літературознавства. За останні роки Іздрик перетворився на надзвичайно цікавого прозаїка, який не орнаментує, не риторствує, не ідеологізує, а за допомогою письма шукає зміст і не боїться боятись.

 Оксана Забужко – поет, прозаїк, перекладач, есеїст, літературознавець. Кандидат філософських наук, одна з найвідоміших письменників сучасної України. Закінчила філософський факультет (1982) та аспірантуру з естетики (1985) Київського університету ім. Т.Шевченка, 1987-го захистила кандидатську дисертацію на тему «Естетична природа лірики як роду мистецтва». Співробітничає з Інститутом філософії НАН України ім. Г.С.Сковороди. Викладала україністику в американських університетах (1992-го в Пенн Стейт як запрошений письменник, 1994-го в Гарвардському й Пітсбурзькому університетах як Фулбрайтівський стипендіат), провадила авторську колонку в деяких періодичних виданнях («Рапогада», «Столичные новости» та ін.), вела літературі майстер-класи в Київському університеті ім. Т.Шевченка.

 О.Забужко є автором поетичних збірок «Травневий іній» (1985), «Диригент останньої свічки» (1990), «Автостоп» (1994), роману «Польові дослідження з українського сексу» (1996), повісті «Дівчатка» (1999) поем, повістей, книги есеїстики «Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х» (1999). У її перекладі з англійської вийшли друком твори П.Сміта, Сільвії Плят.

 Сере літературних нагород – премії Фонду ім. Щербань-Лапіка (1996), Фундації Ковалевих (1997), Фонду Рокфеллера (1998), Департаменту культу от м. Мюнхена (1999), Фундації Ледіг-Роволт (2001), Департаменту культури м. Грац (2000) та ін.