Група ОТН - 8 Українська література (урок 17)

Тема: Література рідного краю. Поети та письменники Харківщини

Кожна країна, кожне місто, кожне село пишаються видатними особистостями, що народилися, навчалися або працювали в них.

Ми живемо в місті з цікавою історією, з різноманітним мистецьким життям. Саме Харківщина стала батьківщиною багатьох художників, композиторів, письменників та поетів. Харків здавна славиться іменами людей, які посідають визначне місце в літературному житті України. Вулицями міста та стежками ланів і лісів Харківщини ходили Григорій Сковорода і Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка і Петро Гулак-Артемовський, Борис Грінченко і Павло Грабовський, Микола Хвильовий і Олександр Довженко, Олесь Гончар і Павло Тичина. Славу літературного Харкова примножували своїм полум’яним словом Іван Вигран та Іван Багмур, Роберт Третьяков і Ігор Муратов, Петро Панч і Леонід Первомайський. А скільки було тих, відомих і маловідомих, яких ганьбили за правду, гнали і навіть катували! І тільки зараз ми можемо назвати їх: Василь Боровий, Віталій Поліщук, Іван Світличний, Михайло Шатилов та інші. Є в Харкові вулиці, що носять імена українських письменників: це і вулиці Шевченка, Лесі Українки, Квітки-Основ'яненка.

Ми пишаємося тим, що саме стежками Харківщини ходив філософ-мандрівник Григорій Сковорода. Саме тут він створив збірку байок і назвав їх "Басні Харьковскія". Біля джерела, яке зараз називають Сковородинівська криниця, народжувались думки про сутність життя, про пізнання самого себе, про виховання людини.

Ім'я Квітки-Основ'яненка, батька української прози, відоме нам не лише завдяки повістям "Маруся" та "Конотопська відьма". Він був редактором першого в Україні журналу, з ним пов'язана історія становлення й розвитку харківського театру. А його п'єси "Шельменко-денщик" та "Сватання на Гончарівці", які наповнені національним колоритом, оптимізмом, любов'ю до простого люду, і до нашого часу приваблю ють шанувальників театру. Завдяки творам Квітки-Основ'яненка ми дізнаємося про вигляд нашого міста майже двісті років тому. Один із парків Харкова носить ім'я цього письменника. Драматургічний талант Марка Кропивницького теж пов'язаний з Харковом.

Відомий український байкар Петро Гулак-Артемовський опікувався не тільки літературними проблемами — він був першим ректором Харківського університету. Байкар Євген Гребінка писав свої байки теж у Харкові.

Особливо багато видатних імен зібралось у Харкові, коли він був столицею України за радянських часів. Письменники, поети тут навчались, працювали у газетах, журналах, видавництвах. Багато з них були у захваті від змін, що ніби обіцяли людям довгоочікувану волю, зі всією щирістю свого серця готові були оспівувати нове життя. Та жорстокі події радянської дійсності знищили найталановитіших із них: М. Хвильового, М. Еллана-Блакитного, Л. Курбаса, М. Куліша, В. Підмогильного. Є в Харкові будинок, який досі має назву "Слово". Саме в ньому жили і живуть літератори. Його стіни і вікна пам'ятають чорних "воронків", що забирали у 30-ті та наприкінці 40-х років поетів, письменників, журналістів туди, звідки багато не повернулося.

Стали відомими письменниками О. Гончар, І. Муратов, В. Добровольський, які під час Вітчизняної війни саме з Харкова пішли добровольцями на фронт. Роман О. Гончара "Прапороносці" розповідає про тих, хто, як і він сам, зі студентської аудиторії університету поринув у страхіття війни, але зберіг чистоту душі й думок.

Багато талановитих поетів і письменників-харків'ян увійшли в українську літературу у другій половині XX ст. Це А. Перерва, І. Мироненко, І. Перепеляк, Л. Таран, В. Родионов. Харків пишається російськомовними поетами Б. Чичибабіним, Р. Третьяковим, Р. Мельниковим.

"С Украиной в крови я живу на земле Украины". Цей рядок Б. Чичибабіна може бути кредо усіх митців, що живуть і працюють у Харкові зараз. Місто Харків, його працьовитий народ надихав і надихає поетів і письменників на нові твори. А ми маємо змогу першими познайомитися зі скарбами художнього слова наших земляків.

 

Крауш Борис Павлович

Народився 29 липня 1943 р. у місті Харкові. У Національний союз письменників України прийнятий у 1996 р. за збірку казок "Слобожанські казки", виданий центром Леся Курбаса у 1993 р. Прозаїк.

З 1993 р. було написано наступні твори:

"Последний белый" (фантастична повість)

"Черная земля" (фантастична повість)

"Слобожанские сказки"

"Сказки Слобожанщины"

"Огненно-лучистая" (казкова повість)

"Бабушкин клубочек" (збірка казок)

"Цвет папоротника" (казкова повість)

"Принцесса Гая" (збірка казок)

"Украинский веночек" (збірка легенд)

Чічібабін Борис Олексійович

 

"А МНЕ, КАК ВЕТРУ, МАЛО МАСТЕРСТВА"
Борис Чичибабін (1923–1994).

Поет-шестидесятник, лауреат Державної премії СРСР (1990). Справжнє прізвище – Полушин. Народився в Кременчузі, жив у Харкові. На протязі трьох десятиліть був одним з найвідоміших і улюблених представників творчої інтелігенції міста (1950-і – 1980-і роки). З кінця 50-х років його вірші у рукописах широко разповсюдились по всій країні. Офіційне визнання прийшло до поета тільки в кінці життя, в роки перебудови.

 

У бібліотеці Ви можете познайомитися з книгою Бориса Чичибабіна "Мои шестидесятые", у якій представлені найкращі твори автора 60-70-х років.

"...Я не можу ображатися на життя. І не думаю: ось вийде моя книжка - і відразу щось зміниться, мене впізнають, приймуть і полюблять тисячі людей - ні, не буде такого дива.Читач вірша завжди є і завжди буде..."

Анатолій Антонович Перерва

 Перерва Анатолій Антонович, український поет, журналіст. Народився 12 квітня 1949 року в с. Вербівка Балаклійського району на Харківщині в учительській родині.

У 1977 р. закінчив факультет журналістики Київського дер­жавного університету ім. Т. Шевченка. 3 1966 р. до 1979 р. працював корес­пондентом районних газет у селищі Нова Водолага та м. Ба­лаклія Харківської області заступником редактора Харківської молодіжної газети "Ленінська зміна". Обирався відповідальним секретарем Харківської організації Спілки письменників України (1979-1994). За рекомендаціями Ва­силя Мисика та Миколи Шаповала його прийнято до Спілки письменників України у 1979 р., після ви­ходу в світ першої збірки поезій "Живіть, жита" (Х.: Прапор, 1978). 3 2000 р. – А. Перерва водночас член Асоціації українських письменників.

В літературу прийшов як поет, але пише також сатиру і гумор (здебільшого - пародії та епіграми), художню публіцистику, поетичні тексти для пісень, перекладає з білоруської, молдовської, грузинської та російської мов.

Анатолій Антонович бере активну участь у громадській роботі: обраний головою правління Благодійного фонду національно-культурних ініціатив ім. Гната Хоткевича, сприяв відкриттю і становленню в Харкові Літера­турного музею, в якому з 1994 р. працює заступником дирек­тора з наукової роботи.

Автор збірок “Живіть, жита” (1978), “Голоси криниць” (1981), “Серед білого дня” (1984), “На зламі літа" (1989), “Соло: голос віщодощів” (1996), “Чистий четвер” (1999), “Полювання без ліцензії” (2003), “Невимовне” (2007). Перші дві збірки лірики в 1982 р. відзначено республіканською ком­сомольською премією ім. М. Островського.

Вірші А.Перерви перекладено польською, молдовською, російською, киргизькою, болгарською, марійською мовами.

Микола Побелян

Микола Федорович Побелян народився 22 червня 1948 року в селі Покошичі на межі Коропського та Новгород-Сіверського р-нів на Чернігівщині в родині колгоспників. Навчався в Ніжині та Криму. Був пастухом, кочегаром, трактористом, «цілинником»... Перша літературна публікація датована 1962 роком.

Вищу освіти здобував у Ніжині та в Криму.

Прийнятий до Національної Спілки письменників України в 2001 році за збірки поезій «Дай мені долоньку» (1997) та «Сніги на двох» (видавництво «Зерна», 1999, «Бібліотека альманаху українців Євро­пи»), а також публікації в колективних збірниках, антологіях України: «Вітрила-95», «Самоцвіти», «Золотий гомін», «Слобожанська муза», «Слобожанська яса»; журна­лах: «Березіль», «Малятко», «Слобожанщина», «Дивослово», «Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах», «Зерна», «Ятрань»; газетах: «Літературна Україна», «Голос України», «Освіта України», «Слобідський край», «Нові горизонти», «Южная магистраль». Його вірші перекладались на іврит, російською, вірменською, французькою мовами.

За фахом і покликанням — учитель української мови і літератури. Стаж педаго­гічної роботи — 38 років. Учитель-методист. Працює в Харківській спеціалізованій школі № 108, де 30 років очолює роботу літературної студії «Грудка» ім. Станіслава Шумицького. У 1980 році створив перший в СРСР Музей хліба

Христина Данилівна Алчевська

“Людина, яка в час масової безграмотності, працю задля просвіти народу зробила девізом свого життя і залишилася вірною тому девізові”.

(М. Сумцов)

Христина Данилівна Алчевська, у дівоцтві Журавльова, народилася 16 квітня 1841 р. в м. Борзна Чернігівської губернії у дворянській родині. Батько – Д. Журавльов – викладач міського училища, мати – дочка героя війни 1812 р. генерала Вуїча. Освіту здобула самотужки. Юність вона провела в Курську, куди переїхала її родина. Тут, навчаючи письма селянських дітей, уперше випробувала свої сили на ниві народної освіти. Вона з дитинства мріяла стати вчителькою, але отримати професійну освіту їй не вдалося.

В часи революційної ситуації 60-х рр. ХІХ ст. під псевдонімом “Українка” листувалася з російським революціонером – демократом О.Герценом, один з її листів надруковано в його часопису “Колокол”. У 1862 році Христина Данилівна одружилася з відомим підприємцем і меценатом Олексієм Алчевським і переїхала до Харкова. Тут молода жінка стала активним членом товариства “Громада”, діячі якого ставили перед собою мету відновити єдність інтелігенції з народом, сприяти народному просвітництву.
Христина Данилівна склала іспит на право викладати і у 1862 році заснувала приватну безплатну недільну школу для жінок. З 1862 до 1870 р. школа існувала нелегально, заняття відбувалися вдома у Алчевської. Потім школа знаходилася у приміщенні початкового училища, а в 1896 році за проектом А.Н.Бекетова для школи збудували власну споруду у Мироносицькому провулку – нині вул. Раднаркомівська, 9. Будинок вартістю 50 тис. руб. – єдине власне (тобто таке, що належало школі) приміщення серед усіх недільних школ Російської імперії. Школа проіснувала до 1919 року. Христина Данилівна працювала з колективом педагогів – сподвижників. Безплатно викладали понад 100 учителів (серед яких – видатні учені Д.І.Багалій, В.Я.Данилевський).

У цьому навчальному закладі в різний час здобули освіту майже 17 тис. жінок. Керована Алчевською школа була навчальним закладом, який давав освіту значно ширшу, ніж звичайна недільна школа, крім того вона була методичним центром початкової освіти дорослого населення в Російській імперії. Викладачі -“недільники” на чолі з Х.Алчевською у своїй практиці використовували передові освітні методики. В Харківській приватній жіночій недільній школі апробувався та популяризувався звуковий метод навчання грамоти, розроблений К.Ушинським, метод бесіди, пояснювального та позакласного читання, центром якого була шкільна бібліотека, видавалися розроблені у школі “Програми з усіх предметів навчання в недільній школі для дорослих і малолітніх учнів”. Для поповнення бібліотеки існувала особлива “Комісія з розгляду нових книг”. Від перших же днів діяльності школи запроваджено чіткий порядок видачі і прийому літератури: працівники бібліотеки (всього 24 особи) з метою визначення придатності книги для читання, з’ясування її переваг та недоліків обов’язково проводили з ученицями бесіди. Поряд з уроками в недільній школі Х.Алчевської великого значення надавали позакласній роботі, особливо ж проведенню шкільних свят. Новорічні ялинки, прогулянки за місто, відвідування театрів, музично-театралізовані вистави були ефективними складовими виховного процесу. Унікальним явищем у діяльності Харківської приватної жіночої недільної школи став музей наочних посібників (таблиць, картин, альбомів, історичних та географічних карт, манекенів, чучел тощо) – єдиний у своєму роді, якого не мала жодна початкова школа Російської імперії. У 1896 р. музей налічував 434 експонати, причому, були посібники, спеціально виготовлені для цього музею.

До Алчевської приїздили педагоги з України, Кавказу, Росії вчитися, як зорганізувати школи такого типу й вести в них заняття. У її салоні часто збиралися визначні діячі науки й мистецтва. Серед них – літератори Г. Хоткевич, Олександр Олесь, Михайло Обачний (М. Косач), П. Куліш, Т. Рильський, М.Вороний. Христина Алчевська неодноразово виступала в ролі ініціатора та співорганізатора освітянських виставок, у тому числі й міжнародних. Робота школи була представлена на всесвітніх форумах у Москві, Нижньому Новгороді, на Антверпенській, Брюссельській, Чиказькій і двох Паризьких міжнародних педагогічних виставках.
У 1879 році Христина Данилівна влаштувала на власні кошти подібну до Харківської недільну школу в селі Олексіївці на Катеринославщині, в якій вчителював і письменник Борис Грінченко. Вона домагалася відкриття на Харківщині жіночих безплатних шкіл, збереження українських книг у бібліотеках та присвоєння парафіяльним школам імені Т.Г.Шевченка. За це її було притягнуто до суду.
Алчевська була однією із засновників Харківського товариства поширення в народі грамотності , а також Першої безплатної народної бібліотеки-читальні.

Поряд з просвітницькою, Христина Данилівна займається літературною і науково-педагогічною, бібліографічною діяльністю. З ініціативи Алчевської та під її керівництвом було видано тритомний рекомендаційний покажчик книг “Что читать народу?” (1884–1906), який на виставках в Антверпені, Чикаго і Парижі отримав найвищі нагороди. У ньому понад 4 тис. рецензій, відгуків, анотацій близько 80 авторів (учителів, викладачів, професорів і просто читачів) на твори зарубіжної, російської та української літератури. Сама Алчевська написала 1150 анотацій. Авторський колектив на чолі з нею підготував також 3-томний посібник “Книга взрослых” (1899–1900), що протягом 1899–1917 рр. витримав 40 видань. Вона – авторка мемуарів “Передуманное и пережитое” (1912), методичних статей з навчання дорослих, укладач “Каталога книг” та “Програм викладання у недільних школах”. Друкувала оповідання в журналі “Детское чтение”.
Педагогічна діяльність Алчевської здобула всесвітнє визнання на Міжнародному конгресі приватної ініціативи у справі народної освіти (Франція, 1889). Її було обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Багато освітніх товариств обрали видатного педагога своїм почесним членом, вона удостоєна найвищих нагород – золотих та срібних медалей Московського й Петербурзького товариств поширення в народі писемності, почесних дипломів.

Вся діяльність Христини Данилівни була прикладом служіння своєму народові, його мові. Незважаючи на заборону, вона відстоювала українську мову, народну пісню, пропагувала твори Т.Г. Шевченка. В садибі Алчевських у Харкові (тепер будинок Центру громадських зв’язків) у 1899 році з ініціативи Христини Данилівни було встановлено перший у світі пам’ятник Кобзареві (скульптор академік В. Беклемішев). Крім того, Друге Харківське повітове училище, попечителем якого була Алчевська, з її ініціативи стало першим навчальним закладом Росії, якому було присвоєно ім’я Т.Г.Шевченка. Вона зустрічалася й листувалася з І.Франком, М.Павликом, Л.Толстим, Ф.Достоєвським, І.Тургенєвим, А.Чеховим, В.Короленком, Г.Успенським.
Христина Данилівна Алчевська виростила та виховала славнозвісних дітей, які залишили помітний слід в історії вітчизняної науки та культури: Дмитро став кандидатом природничих наук, добре грав на віолончелі й малював, Іван – знаменитий оперний співак, Микола – педагог і громадський діяч, Григорій – композитор, Христя – поетеса і педагог.

Померла Христина Данилівна 15 серпня 1920 р. у Харкові.

Основні дати життя і діяльності

1841, 16 квітня	Народилась в м. Борзна Чернігівської губернії в дворянській родині.
1862	Одружилась з Олексієм Алчевським. Переїхала до Харкова. Заснувала приватну недільну школу для жінок.
1879	Відкрила в с. Олексіївка Слов’яносербського повіту на Катеринославщині українську народну школу.
1884–1906	Виходить у світ тритомний рекомендаційний покажчик “Что читать народу?”.
1889	Христину Данилівну обрано віце-президентом Міжнародної ліги освіти.
1899	В садибі Алчевських у Харкові встановлено перший у світі пам’ятник Т.Г. Шевченку.
1899–1900	Виходить з друку тритомна праця “Книга взрослых”.
1912	Написала автобіографічний твір “Передуманное и пережитое”.
1920, 15 серпня	Померла у Харкові.

Григорій Савич Сковорода

(1722 — 1794)

видатний український просвітитель-гуманіст, філософ, поет і педагог.

Біографія

3 грудня 1722 року	День народження Григорія Савича Сковороди . Двісті років не було навіть відомо, в якому місяці і якого числа він народився. Тільки в рік ювілею(200-річчя з дня народження) перекладач Петро Пелех віднайшов у листі до М. І. Ковалинського від 22 листопада 1763 року розповідь про те, як провів день свого народження Григорій Савич Сковорода. Ця автобіографічна вказівка є досі єдиним документом, що засвідчує дату народження Григорія Савича Сковороди
1738 р.	Григорій Сковорода вступає до Києво-Могилянської Академії.
10 серпня 1742 р.	Згідно царського указу "Про набір співаків у двірську капелу"... дев'ятнадцятирічний студент із Києва стає "придворним уставщиком", тобто солістом придворного хору цариці Єлизавети, що любила тішити себе слуханням співу, особливо українських пісень.
1744 р.	з валкою Єлізавєти Петрівни Григорій Сковорода повертається до Києва й продовжує навчання в Академії.
1750 р.	подорож до Венгрії і далі по країнах Західної Європи.
1753 р.	Григорій Сковорода повертається із-за кордону.
1 липня 1753 року	написаний перший датований вірш Сковороди, присвячений вступові на єпископську кафедру в місті Переяславі Іоанна Козловича.
1753 — 1754	час написання трактату «Рассуждение о поэзии и руководство к искусству оной».
1754 р.	усунення Григорія Сковороди з посади вчителя піїтики в Переяславській семінарії. Григорій Савич наймається домашнім вчителем до маєтку Каврай поміщика Степана Томари.
1755 р.	подорож до Москви і перебування в Троїце-Сергіївій лаврі.
1755	Григорій Сковорода знову живе в селі Каврай в Степана Томари.
1757	Створення перших віршів збірки "Сад божественних пісень"
1759 р.	Григорій Сковорода починає викладати піїтику у Харківській духовній колегії.
Влітку 1760 р.	після сварки з архімандритом Гервасієм Сковорода Григорій йде з колегіуму.
1760 — 1761	перебування в селі Стариця.
Влітку 1761 року	повернення Григорія Сковороди до Харківського колегіуму.
1761 — 1764	Григорій Сковорода — вчитель синтаксису та грецької мови в колегіумі.
1764 р.	Разом з Ковалинським Григорій Сковорода їде до Києва. Але з Києва швидко вернувся на Слобожанщину. З огидою відкинув запросини "стати стовпом церкви" і щасливо повернувся до гаряче люблених садів, осель, балок і полів Харківщини.
1766 р.	Знову запропонували викладати в Харківському колегіумі предмет основи доброчинності, на що Григорій Савич охоче погодився і написав з цією метою посібник "Вхідні двері до християнської доброчинності для молодого шляхетства Харківської губернії". Цього ж року Григорій Сковорода усамітнюється в гужвінському лісі на околицях Харкова і створює свій перший філософський діалог «Наркисс».
1767 р.	написано діалог «Асхань».
1768 — 1769	Григорій Савич Сковорода викладає катехізис в додаткових класах при Харківському колегіумі.
1769 р.	початок странницького періоду в житті Григорія Сковороди.
1770 р.	останні відвідини Києва. Григорій Сковорода три місяці живе в Китаєвій пустині, звідки перебирається до ахтирського Троїцького монастиря.
1772 р.	написаний «Разглагол о древнем мире», одразу після нього — «Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни».
1774 р.	з початку цього року Сковорода Григорій живе в селі Бабаї на околиці Харкова. Тут він закінчує збірку "Байки Харківські" і дописує діалог "Кільце. Дружня розмова про душевний світ".
1775 р.	Григорій Саввич присвячує В. С. Тевяшову свою нову роботу — діалог "Розмова, звана алфавіт, чи буквар світу".
1776 р.	написано трактат «Икона Алкивиадская».
1781 р.	подорож до Таганрогу.
1783 р.	в Бабаях Григорій Сковорода закінчує роботу над діалогом «Брань архистратига Михаила со сатаною».
1783 — 1785	в цей період написані три праці: «Беседа 1, нареченная observatorium»; «Беседа 2, нареченная obserwamorium specula»; діалог «Пря бесу с Варсавою». Завершення роботи над збіркою "Сад божественних пісень".
1785 — 1790	Григорій Сковорода живе переважно в селах Гусинка, Маначиновка та Великий Бурлук.
1787 р.	він присвячує Федору Диському діалог "Вбогий жайворонок", цього ж року пише свій другий педагогічний діалог "Вдячний Еродій".
1790 р.	дарує Я. М. Донцю-Захаржевському «Книжечку Плутархову о спокойствии души». Цього ж року переїжджає жити до села Іванівка.
1791 р.	присвячує Михайлу Коваленському свій останній філософський діалог «Потоп Змиин», що був написаний наприкінці вісімдесятих років.
1792 р.	весь цей рік Григорій Саввич Сковорода знову живе у Гусинці.
1794 р.	навесні цього року в Івановці художник Лук’янов пише портрет Г. С. Сковороди;— влітку Григорій Сковорода відвідує Коваленського в його орловському маєтку — селі Хотетові.
29 жовтня 1794 року	72-річний філософ Григорій Савич Сковорода помер в селі Іванівка, заповівши написати на своєму надгробку: «Світ ловив мене, та не впіймав».

Відомі люди про Григорія Сковороду:

Лев Толстой, для якого не існувало авторитетів, писав про Григорія Сковороду: "Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно іще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори!"

Супруненко Ніна Антонівна

Супруненко Ніна Антонівна(* 31 травня 1953) — українська поетеса, лірик. Заслужений діяч мистецтв України. Начальник Управління культури і туризму Харківської обласної державної адміністрації

Біографія

Ніна Супруненко (Ніна Антонівна Микитенко) народилася в степовому селі Новоселиця Семенівського району Полтавської області в сім’ї службовців. Дитинство надзвичайно щасливе: люблячі батьки Антон Іванович і Марія Олександрівна, старша сестра Валентина, дідусь Іван і бабуся Марія Микитенко, дідусь Олександр і бабуся Ганна Гавриляка. Навчання в школі, заняття спортом, захоплення народним театром.

Закінчила Лохвицьке медичне училище. Працювала операційною сестрою в Полтаві. Після одруження та переїзду до Харкова – учасниця Народного театру гарнізонного будинку офіцерів. Згодом – народження сина Антона, вступ на режисерське відділення Харківського державного інституту культури.

Після закінчення працювала завідувачкою інтернаціонального відділу Палацу студентів НТУ “ХПІ”, художнім керівником, директором студентського клубу “Сучасник”. Навчалася в Київській державній академії керівних кадрів культури та мистецтва, магістратурі інституту післядипломної освіти Харківського національного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди.

В 1990 році – народження доньки Олесі та вихід першої книги поезій «Дарунок долі» (Київ, “Радянський письменник”), за яку в 1992 році прийнята до Національної Спілки письменників України.

Згодом вийшли книги поезій: «Цветные сны» (Київ, 1993), «У лабіринтах болю і розлук» (Київ, 1995, 1996), «Звезда, упавшая вчера» (Москва, 1997), «На обрії душі» (Рівне, 2002), «Вітри протиріч» (Київ, 2003), «Полиновий світ» (Рівне, 2004), «Времена жизни» (Москва, 2004), «Закономерная случайность» (Харків, 2006), «Преодоление» (Москва,2007), «Межа часу» (Харків, 2007) «Оттиск ладони» (Харків, 2008), «Сонце осені» (Харків, 2008), «Вселенная» (Харків, 2008), та дитячі книги «Сашеньке в подарок» (Київ, 2003), «Загадки для маляток» (Харків,2008).

Багато поезій Ніни Супруненко покладено на музику. Її пісні виконують Ваган Гурджан, Анастасія Доро, Тамара Кадацька, Анатолій Мельніков, Юлія Прядко, Людмила Рубан, Марія Стецюн, Катя Чілі, Марина Чиженко, Валентина Шаровська, заслужені артисти Олег Дзюба, Валентин Перехрест, Олена Плаксіна, Андрій Тимошенко, тріо «Купава», народні артисти Володимир Болдирєв, Ніна Шестакова, Юрий Рихальський та ін.

Поезії перекладені на інші мови народів світу, друкувалися в Австралії, Вірменії, Великобританії, Білорусії, Німеччині, Польщі, Чувашії.

Нагороди

• В 1998 році Ніні Супруненко присуджена Почесна медаль “За кращу книгу 1997 року” Ради Міжнародного видавництва “Берегиня”.
• Лауреат премії імені Олександра Олеся (1999 рік).
• Нагороджена Срібним Хрестом ОБВУ Великобританії (2003), орденом Святої великомучениці Варвари (2006).